"Нам втовкмачували в голови, що бути рабом свого заняття - це і є справжнє життя, але мене ці резони ніколи не переконували. Життя - це коли виходиш з роботи і, не поспішаючи, бредеш додому, розглядаючи світ, машини і людей. Життя - це коли лежиш у траві й дивишся крізь шелестливе листя на синє, біблійно спокійне небо; життя - це коли йдеш по стежці в траві й не знаєш, куди вона тебе виведе; життя - це ліс, в який занурюєшся, це квітка, яка розтуляє вперше вранці пелюстки; життя - це політ джмеля над луговими травами, це прегарне обличчя, яке виловиш раптом у юрбі, це світ гармонійних звуків, у які поринаєш, це пластичні рухи чудосвого тіла на сцені в супроводі музики; життя - це передчуття радості, якої ще не звідав; це повів теплого вітру, який пробуджує землю, вбирання оголепним тілом сонця, печія піску під босими ногами, занурення у прозору, не скаламучену воду лугового озера, це риба, яка виплеснулася, щоб хапнути повітря й сонця, це тиша міського скверика, яка зібралася сюди із шумливих вулиць, це сніг, що шапками покриває гілля, це медовий запах сосен, а ще золоте сяйво їхніх стовбурів, коли їх осяває вечірнє сонце, це запах першого снігопаду, спогад про золоті хвилини дитинства і про струмок, що срібно дзвенить у траві, це сотні откровень і радостей, які навідали тебе, коли ти пізнавав світ. Все решта - це змагання за те, щоб перше було можливе, і змагання не завжди неантагоністичне, адже боротьба за існування - не вигадка. Зрештою, працюючи, ми не тільки будуємо й задовільняємо себе, але не менше руйнуємо й гнітимо, нищимо. Через це будь-яке творення - це вже руйнування, це повільне вбивство світу, який існував і без нас, і до нас".

В.Шевчук. "Зачинені двері нашого "Я"