Покинута божевільня
|
06 лютого 2012
Це класний початок галімого твору. ...далі все якось так ніяко про моовчання, що лине з глибин якоїсь чужинської тьми. Це початок погляду кудись туди, далеко, за горизнт. Кріз біль душі, крізь білу не побачену стелю, крізь бажання чогось хотіти. Це те, що потім буде названо якось по інашому, але це буде потім, бо і житиму я потім. Це якось так, коли злипаються втомлені очі, а замість сну свідомість поглинає немотивований жах, коли реалізація права бути перетворюється на жалюгідну формальність. ...і не розумієш, навіщо туди витріщаєшся? Що за тим горизонтом? Я не знаю, що там. Лиш грію щось не істове біля вогню віри. Він спалює мене із середини, залишаючи по собі холодне згарище апатії, на якому ще довго не ростиме нічого. Я спробував як то і згідний з ціною.
Я згадую себе. Я згадую той час, коли обіцяв собі не вирости таким дебільним дорослим що заставить когось давати собі таку ж обіцянку. Та хіба треба про це говорити? І цього я не знаю, так само, як не знав тоді чому ховав у собі любов, яка була справжньою. Це було тоді, коли все було єдиним із казкою, яку теж так любив... А що нині? Нині я там, у спогадах. Я не сам. Нас там багато, тих, хто втік від божевілля, хто не дає собі права на питання кому і за що платить таку велику ціну? Тих, хто навіть не бачить змісту у такім питанні. Ми просто робимо вигляд що є тут, хоча давно розбіглися, втікли від сьогодення. Можливо тому, що по іншому доведеться признатись у божевільності всього суспільства. Страшно усвідомити, що воно хворе на таке ж божевілля, як я, ти і ті, хто коло тебе. Скажи їм про це і вони почнуть втікати від тебе, як від божевільного.
Я от намагаюсь зрозуміти що утворює коло, яке зачаровує таку велику кількість розумних і мудрих людей, роблячи їх безсилими хробаками, повзати яким заважають власні крила?
Я розглядаю там далеко те, що тут і уже.
Наше тут і уже - там, за горизонтом.